Мені дуже складно говорити «ні», коли йдеться про роботу. Справа в тому, що я – фрілансер, а значить не заробляю, коли не працюю. Ось чому кожен раз, коли редактори звертаються до мене з проханням написати щось буквально «на вчора», зазвичай кажу «так», не замислюючись. Зайвими гроші не бувають, чи не так? Але справа навіть не в цьому.

Як більшість фрілансерів, я боюся, що настане той день, коли мені не прийде жодного листа з пропозицією роботи. Тому відповідаю “так” на кожну пропозицію, навіть якщо фізично не можу її виконати. Так влаштована людина – нерідко нами керують страх і невпевненість в завтрашньому дні.

В цьому і полягає проблема: на автопілоті й у постійному дедлайн я здебільшого не помічаю, що починається вигоряння. Усвідомлення настає занадто пізно: коли падаю з ніг і не можу написати ні рядка. Коли роботи стає все більше, а сил – все менше, починають проявлятися фізичні нездужання: виснажливий головний біль, болі в шиї та спині, я стаю дратівливою і неуважною, не можу спати, і як ви здогадалися – в кінці кінців взагалі не можу працювати.

Після того як я почала проходити терапію, ситуацію вдалося взяти під контроль. Поступово – навчилася справлятися з тривогою і занепокоєнням, впорядкувала свій робочий графік. Але найголовніше – відкрила власний спосіб запобігання вигорянню. Він полягає в тому, щоб вчасно помічати найперші, ще невловимі сигнали, які подає тіло. Воно наче намагається попередити мене, що наближаюся до знайомої емоційної спіралі вигоряння.

Численні дослідження підтверджують, що стрес – це не просто емоційне переживання, але і фізіологічне. Він проявляється, коли ваше серцебиття раптом «ні з того, ні з сього» частішає після неприємної розмови або спілкування з токсичною людиною, або ж коли накриває пекельний головний біль після довгого робочого дня. З еволюційної точки зору все грамотно: наша вегетативна нервова система запускає реакцію «бий або біжи» кожен раз, коли відчуваємо стрес. Мета: захистити від небезпеки і, в підсумку, допомогти вижити.

Проблема полягає в тому, що часи динозаврів давно минули, і нам більше не треба рятувати своє життя кожен божий день. Складається ситуація у якій механізм, покликаний рятувати і захищати, навпаки – починає знищувати людину. Справа в тому, що хронічний стрес може серйозно позначитися на психічному і фізичному здоров’ї. Ось чому так важливо практикувати усвідомленість – безперервне відстеження поточних переживань, тобто стан, в якому людина фокусується на переживанні теперішнього, не думаючи про події минулого чи майбутнього. Це допомагає уповільнити і відрегулювати темп до того, як стрес стане хронічним і деструктивним для здоров’я (в моєму випадку – до того, як я почну говорити «ні» заднім числом).

Цей процес дуже наочно і зрозуміло пояснює терапевт, автор книги «Спробуй м’якше» Аунді Колбер. Вона пропонує дуже мудрі поради про те, як навчитися не тільки слухати, а й чути своє тіло. Замість того щоб бездумно бігти вперед, вона радить постійно прислухатися до себе, відзначаючи будь-який дискомфорт.

Незрозуміла важкість у ногах, головний біль, підвищена дратівливість, розлади сну, – все це червоні прапорці, які не можна ігнорувати. Тіло людини – це вінець творіння Природи, ось чому кожен його сигнал – це спроба достукатися, попередити нас про небезпеку, що насувається. Ігнорування закінчується, зазвичай, дуже сумно: емоційним і фізичним вигоранням, серйозними проблемами зі здоров’ям.

Для мене регулярні «перевірки тіла» перетворилися на частину щоденної рутини. Щовечора перед сном я подумки «сканують» своє тіло від верхівки до кінчиків пальців ніг. Звертаю увагу на найменша напруга, біль та інше. Кожне нездужання – це сигнал-попередження.

Наприклад, якщо мої плечі трохи затиснуті або в животі – дивні відчуття, то це означає, що, ймовірно, звалила на себе останнім часом більше, ніж можу витримати. Отже – пора трохи зменшити оберти і знизити швидкість там, де це необхідно.

Також намагаюся практикувати усвідомленість, коли переді мною відкриваються нові можливості. Особливо, коли часу на відповідь зовсім мало. Найлегше сказати «так», не замислюючись, але останнім часом я так не роблю. Навпаки, зупиняюся і запитую себе, як це вплине на моє тіло, на розум, якщо погоджуся.

Вловити перші ознаки насувається вигоряння – набагато легше, ніж розсьорбувати потім його наслідки. Як тільки обчислюю їх – уповільнюю темп, більше відпочиваю і прислухаюся до себе. У такий спосіб не доводжу ситуацію до більш серйозних симптомів.

Мені так само непросто сказати «ні», але згадую, як дорого плачу потім за свою нерішучість, і кажу: «НІ». Попередити вигорання набагато легше, ніж лікувати, пам’ятайте про це.

Автор: Ешлі Абрамсон